Припої для м’якого паяння

Простим припоєм є чисте олово, але здебільшого воно входить до сплавів для приготування різних припоїв, бо олово порівняно дороге.Згідно з прийнятою системою позначень більшість припоїв маркують ПОС (припій олов’яно-свинцевий). Проте до складу припою можуть входити сурма, кадмій, вісмут та інші елементи (табл. 11). Свинець в припої сприяє кращому його розтіканню. Домішка сурми надає припою твердості. Розрізняють припої малосурм’янисті (ПОССу 61-0,5, ПОССу 50-0,5 та ін.) і сурм’яні, які містять більше сурми (ПОССу 95-5, ПОССу 40-2 та ін.)
Кадмій та вісмут знижують температуру плавлення припоїв. Крім цих основних, є значна кількість інших припоїв на олов’яній основі — з цинком (П200А), сріблом (ВПр-6); на свинцевій основі з сріблом (ПСр-3); на цинковій основі тощо.
Проте в практиці поширені припої на олов’яній основі. Дешевим і досить міцним серед них є третник, що складається з 2/3 свинцю —1/3 олова. Спочатку розплавляють олово і до нього додають свинець. Розплав виливають на відрізок кутника чи зігнуту коритцем бляху, щоб утворились прутики. Готуючи самостійно будь-який припій, спочатку розплавляють більш тугоплавкий компонент, потім додають середньоплавкий, а під кінець в розплав додають вісмут, кадмій чи вливають трохи ртуті.
Флюси очищають поверхню від окислів і запобігають її окисленню в процесі паяння. Розтікання припою по шву, тобто якість паяння, залежить перш за все від активності флюсу на даному металі. За ступенем активності розрізняють три види флюсів — некорозійні, слабокорозійні і корозійні — НК, СК, К (табл. 12). Не корозійні флюси малоактивні, тому вони можуть розчинити лише плівку окислів міді та її сплавів, а також луджені та кадмова-ні поверхні. Рештки некорозій-них флюсів не викликають корозії; тому їх широко використовують при паянні електричної та радіоелектричної апаратури. Найпоширеніші некорозійні флюси — каніфоль та її розчини, можна також використовувати і живицю, віск, вазелін і стеарин;! Каніфоль розчиняє окисли ори! температурі 200—300 °С, тобто! сприяє паянню, але при темпе ратурі 310 °С обвуглюється і утруднює його.
Слобокорозійні флюси більш активні, ніж не корозійні Вони легко випаровуються, розкладаються при паянні. Пари або рештки цих флюсів можуть викликати корозію спаяного з’єднання, тому для послаблення корозійної дії до флюсів додають каніфоль, вазелін, стеарин, а після паяння рештки видаляють. До цих флюсів належать деякі органічні кислоти та їх похідні, мінеральні масла, гліцерин і тваринні жири.
Корозійні флюси найбільш активні їх застосовують переважно для паяння чорних і кольорових металів з стійкою окисною плівкою. Але ці флюси призводять до корозії навколо паяного шва, тому після паяння їх ретельно видаляють. Найбільш поширений флюс цього виду — водний розчин хлористого цинку, до якого додають нашатир, каніфоль, вазелін тощо.
Хлористий цинк у домашніх умовах готують, розчиняючи цинк у соляній кислоті. Для цього в скляну посудину кладуть шматочки цинку (можна очищені баночки з відпрацьованих батарейок) і заливають соляною кислотою, щоб вона лише вкрила цинк. Внаслідок реакції виділяється водень у вигляді бульбашок. Цинк слід додавати поступово, до припинення його розчинення. Кінець реакції визначають по припиненню виділення водню.
Розчину дають відстоятись, зливають прозору частину і додають до неї стільки ж води. Це і є флюс. Часто прозору частину не зливають, а використовують з осадом на дні. Серед любителів такий флюс називають «травленою кислотою», або «паяльною кислотою».
Флюс ФИМ для грубого паяння чорних металів можна при потребі замінити «Преобразователем ржавчины», оскільки до його складу входить ортофосфорна кислота. Готуючи флюс ЛТИ-1, можна замість триетаноламіну додати 20 крапель аміаку. Флюс-пасти зручні в роботі — вони не розтікаються, їх легко зберігати. Основний компонент їх — каніфоль або хлористий цинк, загусник — вазелін. Високоактивну флюс-пасту можна виготовити з 60%-ного мила. Останнє нарізують дрібними шматочками або натирають на терці, зсипають у скляну або емальовану посудину і заливають такою кількістю води, щоб вона покрила мило (за масою вдвоє більше мила), а потім нагрівають на слабкому вогні до утворення густої клеєподібної маси, яку весь час перемішують. У гарячий розчин мила доливають тоненьким струменем соляну кислоту з невеликим надлишком, щоб у реакцію вступило все мило. Надлишок кислоти визначають водним розчином пургену або лакмусовим папером, який набуває червоного кольору. Після реакції суміш спливає у вигляді зернисте-драглистої маси, яку проціджують і промивають 4— 6 разів у гарячій воді. До маси доливають холодну воду, вона стає воскоподібною і від неї легко відокремити воду. Потім її сплавляють з каніфоллю в скляній або емальованій посудині, нагріваючи до температури не вище 100 °С. Найкраще робити це на водяній бані.
Флюс для паяння цинку і оцинкованих виробів можна приготувати з концентрованої соляної кислоти, розбавленої двома частинами води. Замість кислоти можна взяти 50%-ний розчин їдкого лугу (натрій або калій). Паяльна паста тиноль. У деяких випадках (при радіомонтажних роботах тощо) для паяння застосовують пасту, в якій змішані флюс і припій. Цю пасту називають тинолем. До складу її входить порошкоподібний припій — тиноль, який при температурі близько 185 °С стає крихким. Припій розплавляють у посудині, знімають з вогню і помішують дерев’яною паличкою до початку загуснення.. Тістоподібний припій- перекладають на полотняну ганчірку (4—5 шарів), швидко збирають руками її кінці, щоб метал був неначе в мішку, і енергійно розтирають його на.столі, б’ючи по ганчірці дерев’яною паличкою. Охолоджений припій просівають крізь сито з 40—50 отворами на 1 см2. Цей порошок використовують для приготування паст, рецепт яких наведено у таблиці 13.
Порошок можна приготувати з цілого шматка припою — натерти напилком.
Паяльну пасту № 1 використовують переважно для радіомонтажних робіт. її можна приготувати, додавши до флюсу КЭ тиноль.
Поверхні для паяння добре очищають, накладають пасту і пропайвають паяльником або над полум’ям спиртівки (якщо деталі малі, то сірника). При користуванні пастою № 2 або № 3 шов після паяння старанно промивають розчином соди. Тверду пасту тиноль можна виготовити за складнішим рецептом. Для цього слід взяти:

Соляної кислоти (концентрованої), мл ………….23
Вода (дистильованої або кип’яченої),  мл……..8,6
Цинку, г …………………………………………………….5,8
Олова, г………………………………………………………5,6

Соляну кислоту виливають у воду, додають цинк, кали він повністю розчиниться — олово. Після закінчення реакції (припиняється виділення бульбашок) розчин на водяній бані упарюють до стану напіврідкої пасти. Пасту охолоджують, переносять у фарфорову ступку або невелику глибоку тарілку і додають до неї такі речовини:

Нашатир, г………………………….. 5,4
Каніфоль (порошок), г ………..6,8
Цинковий пил, г …………………21,3
Олово (ошурки), г ……………… 10,7
Свинець (ошурки), г…………….. 5,3
Гліцерин (безводний), мл …….7,2
або водний (аптечний), мл …….8,6

Все перемішують і для зберігання кладуть у скляний посуд, який добре закривають. Для цього можна взяти банку з-під майонезу і зав’язати поліетиленовою плівкою.
При паянні місце спаю добре зачищають, на нього наносять тиноль і нагрівають на спиртівці, газовому пальнику або сірником. Тиноль на місці спаю спінюється і обвуглюється і під ним видно розплавлений припій. Після охолодження нагар видаляють наждачною шкуркою. Паяння таким тинолем міцне, бо в припої є цинк. Цинк для приготування тинолю можна використати з старих батарейок, попередньо добре його очистивши або сплавивши.